Операція "Вісла". Розповідь про моїх дідуся і бабусю




Мій дідусь Соха Іван Михайлович.
Бабуся - Соха Ольга Юріївна.



Чи знає хто, як болить обрубане коріння? Знає. Але чи скаже про це та німа деревина, яку так безжально у буйному цвітінні вирвала з життєдайної землі зла стихія. Але чи розкажуть про це нам люди, теж німі, але не від природи своєї, а від півстолітнього страху, від півстолітньої байдужості до них.
Здається, тепер морок страху розсіюється, а крига байдужості розтає. То може заговорять оті німі, яких силоміць вирвали з рідної, батьківської землі, порозкидали, як непотріб, по різних сторонах, щоб розсіяти по світі, розпорошити і знищити... А вони прийнялися і на чужій землі, вижили, виховали нащадків .Зараз,на жаль, більшість з них уже в землі, або поволі вмирають, а з кожним - маленький кусник історії.
Моя мати виросла у сім'ї переселенців .Її батько і мати у дитинстві були переселені зі своїми сім'ями в Україну з тепер польських земель.
Моя прабабуся, поруч з якою я виросла, найбільш свідомий учасник тих подій .Вона багато розповідала мені про ці страхи, які їй довелося пережити .Бо й дотепер вдома згадуються ті жахи, ті пережиті лихоліття .Я росла в атмосфері спогадів, як то було там, вдома, і постійно відчуваю якусь внутрішню роздвоєність у понятті батьківщина. Бо тут народилася і виросла, там "вдома"- обрубане коріння -могила мого прадіда, могили родичів-пращурів.
Попробую в хронологічному порядку розповісти про все те, що чула з уст рідних .
Моя прабабця, Соха Анна Петрівна , 1906 року народ-ження , з дому Шикула, народилася в сім'ї українців. Вийшла заміж за Соху Михайла Васильовича, проживала у селі Пискровичі (тепер територія Польщі), у 1945 році переселена у село Маринопіль (Ів.-Франківська обл., Глицький р-н) .
Мій дідусь, Соха Іван Михайлович, 1931 року народження,один з п'ятьох її синів ,двоє з яких живі , у 1945 році мав 14 років.
Бабуся, Соха Ольга Юріївна, 1937 року народження,з дому Шегда, проживала у рідному селі Жухові ( тепер тер. Польщі) до тих пір, поки у 1945 році її з сім'єю переселили у село Терновицю (Ів.-Франківська обл.Тисменицький р-н) .
Восени 1939 року у село Пискровичі прийшли російські війська. Відтепер через це село проходила російсько- німецька границя. Почалося розкуркулення. Мирному життю прийшов кінець, почалася Друга Світова війна. Російські війська стояли у селі тільки два тижні і відійшли на схід. Відразу ж ,на заміну їм, прийшли німці .До місцевого населення німці відносилися більш-менш лояльно. Але вже у цей час почали ширитися чутки про бандитські напади поляків на українське населення навколишніх сіл. То в одному з них, то в другому виникали пожежі, або серед поля знаходили труп, бувало, приходили і грабували господарів.Жертвами були виключно українці. І хоч ці випадки ще не набрали масового характеру, люди були стривожені .Страх поселився у кожній українській родині. З метою захисту від польських бандитів, німцями було видано зброю для українських сімей. Зброю мали 4-5 чоловік у кожному селі .Чоловіки ходили вночі озброєні і пильнували. І так тривало 5 довгих років .
Навесні 1945 року, коли російські війська звільнили Польщу, перед українцями постало питання: або виїжджати на Україну, або залишатися на вірну смерть. Польські банди тепер розперезалися не на жарт. Вони стали повновласними господарями маєтків.
Все надіялися, що найгірше минеться.
І ось на початку квітня 1945 року приїхали у Пискровичі російські представники, котрі займалися питанням переселення українців. Було оголошено збір населення, яке підлягало депортації, у школі села Пискровичі. У понеділок 16 квітня кілька возів з людьми були вивезені на залізнодорожну станцію міста Ярославля (тепер територія Польщі). Але головне мало відбутися через два дні.
По хатах ходили російські уповноважені і повідомляли, що у середу, 18 квітня, буде акція переселення, всім українцям зібратися у школі з сім'ями та прожитками.
І ось із навколишніх сіл потяглися вози до Пискрович. Школа була заповнена до відказу, подвір'я вирувало. Багато людей з Жухова, дехто перебував у своїх родичів чи знайомих, якщо мали таких у Пискровичах. У хатах, що були близько до школи, було теж повно народу.
Моя прабабця,Соха Анна Петрівна, і прадід, Соха Михайло Васильович, мешкали недалеко від школи, тому не поспішали туди, а в хаті у них теж було багато людей із сусідніх сіл.
Батьки моєї бабусі, Шегда Юрій і Катерина, теж приїхали з Жухова, але до школи не йшли, бо у прабабці було відчуття, що тут щось не так.
В ніч на середу 18 квітня почалася кривава акція. Всі українці, що знаходилися у школі, були вбиті по-звірячому.
Банда гасала по хатах, де жили українські родини, винищувала всіх українців, що попадалися під руку. Люди, що знаходилися на горищі у хаті мого прадіда, Сохи М.В., порозбігалися по інших схованках, бо на горищі було небезпечно. Поляки забігали в хату і стріляли навмання в стелю, знали, що там можуть сховатися. А прадід з прабабцею і зі своїми трьома малолітніми синами, а також прабабусина мама із вітчимом, всю ніч пролежали на долівці, бо по вікнах теж стріляли. На щастя, їхня хата стояла на польському кінці, де в основному проживали поляки і, їх не потурбували в ту страшну ніч .
Шегди з семирічною Олею і чотирирічним Мироном заховалися в полі, вирили в купі гною якусь нору і там сиділи. Малий Мирон захотів вночі співати, моєму прадідові довелося дати йому горілки, щоб він якомога швидше заснув.
А Пискровичі разом з прилеглими хуторами горіли, кругом чулася страшенна стрілянина, гамір, крики, зойки, плач.
Коли на ранок вже все стихло, і мій чотирнадцятирічний дідусь заглянув до школи, то страх охопив його. Нозі не було де ступити, скрізь валялися трупи людей, крові було так багато і на підлозі, і на стінах. Дідусь чимдуж прибіг додому і про все розповів.
Прадіда Михайла вбили пізніше - на рідному подвір'ї, на очах у дітей.
Важко було звикати до нових місць , до нових людей. Вони приїхали на радянську Україну майже жебраками, залишивши на рідній землі хати, господарства, худобу, землі. Так важко зароблені маєтки дісталися бандитам.
Але пройшли роки, виросли діти і онуки, вивчилися. Всі вони свідомі того, що є ще місця, котрі можна назвати рідними, де лежать в могилах пращури, де височіє братська могила і нагадує про ті страшні часи, немов застерігає, щоб подібне ніколи більш не повторилося.

Автор - Соха Стефанія та Шкварок Катерина (дочка та онука)


Создан 03 янв 2008



  Комментарии       
Всего 9, последний 5 мес назад
volos OLGA 11 окт 2010 ответить
дякую за цікаву розповідь
Mariampil 23 мая 2011 ответить
Уже, на жаль, немає з нами ні моєї бабусі Олі, ні стрийка Петра (рідного брата дідуся)... :(
лера 19 дек 2012 ответить
очень жаль
nazi_78 22 ноя 2013 ответить
Мій дід Шабат Роман який проживав спочатку в с.Жухів, а потім був переселений в с. Тарновиця Польова Ів.-Франківської області, Тисменицького району. Вижив в тій школі сховавшись у стелі.
   
--- 22 ноя 2013 ответить
А він ще вас радує своєю присутністю?
   
nazi_78 25 ноя 2013 ответить
Ні, на жаль він помер у 1982 році.
nazi_78 25 ноя 2013 ответить
Але саме прикре в усьому цьому що польска самооборона все це робила у присутності радянської адміністрації, окрім того на момент вчинення цього жаху була наданна команда усім підрозділам вийти з цих населенних пунктів.
orysyabuk 12 янв 2016 ответить
Мій батько Буковинський Стефан Стефанович також був виселений з с. Піскоровичі разом з двома сестрами. Батьків поляки повбивали. Діда, Буковинського Стефана,заховав поляк на горищі, але прийшла банда і штиками тикала в сіно, знайшли, вивели в двір і там розстріляли. Керував бандою НКВДист. Батько все це мені розповів, бо він сидів на горищі в поляка, але його не знайшли.
Knyazevych.v 17 апр 2017 ответить
Мої родичі теж були переселені з с. Жухів . Петро Шегда це мій прадід
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником