Подорож до Польщі- 2007

детальний репортаж про поїздку маріямполян до Польщі у вересні 2007-го



Близько 20 років триває дружба маріямполян з поляками. Вже традицією стали взаємні відві­дини обох сторін. Наприкінці серпня польські друзі приїжджають до Маріямполя, щоб разом з нами розділити світле свято Успіня Святої Богородиці, а також відзначити чергову річницю заснування нашого чудового містечка.
У вересні ж усі охочі відправляються з паломницьким візитом до Польщі. Враженнями про одну із таких поїздок хочу поділитися з Вами.


Вирушали, як завжди, з Маріямполя. Вночі пере­тнули українсько-польський кордон, а до обіду вже мали можливість милуватися затишними польсь­кими містечками (правда через вікно автобуса).
Почався наш екскурсійний маршрут із невеличкого містечка Величка, що під Краковом, де ми мали можливість відвідати дивови­жне місце, створене природою і довершене людьми. Отож, почнемо нашу подорож підземними стежками величної копальні.
У холі перед входом до копалень, де можна купити безліч сувенірів на пам’ять, нас привітно зустріла екскурсовод. Як виявилось, ця жінка родом із Львівщини, проте вже близько сорока років проживає у Польщі. І саме робота екскурсовода для українських туристів не дозволяє їй забути мову своєї батьківщини.
Уже ступивши на перші сходинки, що ведуть до шахти, відчуваємо свіже соляне повітря (так, спеціалісти навіть створили тут оздоровчий центр, де лікування відбувається виключно цілющими солями із шахт). Перш, ніж потрапити до печер, нам довелось подолати більше 50 рівнів з численними східцями. Проте втома не давалась в знаки, бо те, що ми побачили далі, вразило і зачарувало нас своєю красою. У першому залі нас зустріли дивовижні ску­льптури із солі.
Чим далі ми крокували вперед, тим більше цікавого дізнавались про історію цієї підзем­ної країни.
Колись це були копальні, де невпинно йшла робота з видобутку солі. А тепер це частинка історії, музей, підземними стежками якого проходять групи туристів, зачарованих дивовижною країною, де скульптори увіко­вічнили величні постаті минулого.
Тут навіть можна зустріти невтомну трудівницю-конячку, яка багато років свого життя від­дала роботі в соляних копальнях. Три роки тому вона відправилась на заслужену пенсію, а ця красива фігурка залишилась на пам’ять про неї і на втіху відвідувачам.
Хоча копальня давно недіюча, робота у ній ні на хвилину не припиняється. Сум­лінні «працівники» продовжують носити воду, заводити величезні механізми…
Упродовж всієї екскурсії лунає стукіт, скрип, гуркіт обладнання та веселий гомін робо­чих.
Вражає надзвичайна атмосфера, яка панує у кожному ку­точку копалень; завдячувати цьому ми маємо тала­новитим майстрам, скульпторам, які своїми золо­тими ру­ками та багатою фантазією наповнили цю мале­ньку країну життям та енергією.
Спускаємося нижче, долаємо ще кілька десятків метрів і опиняємося у новій казці. Тут привітно зустрічають нас маленькі гноми з яскравими ліхтариками в руках. Вони наче освіт­люють нам дорогу в печеру, кличуть далі, в незві­дані закутки свого житла.
Наша екскурсовод розповіла декілька легенд, пов’язаних з цими крихітними чоловічками.
Виявляється, вони є незамінними помічниками в амурних справах. Якщо вам при зустрічі з цим підземним мешканцем вдасться висмикнути одну волосинку з його сивої бороди, то можете бути впевненими, що удача в коханні вас не об­мине. Проте від таких домагань дещо страж­дають самі гноми, адже деякі з них через цю історію залишились без своєї чарівної борі­дки. Але ці милі істоти не ображаються і продовжують далі посміхатися гостям з різ­них країн світу.
На цьому дива не закінчуються, і екскурсовод пропонує нам посидіти на чарівній лавочці кохання. Розповідають, що усі, хто посидить на ній, неодмінно відчує це дивне почуття і не­забаром зустріне свою половинку. Тож охо­чих відпочити на чудо-лаві виявилось чи­мало…
Не менш романтичним місцем виявилась темна зала, в яку нас запросили, обіцяючи сюрприз. Ми стояли в темноті і слухали шум води. Згодом линула ніжна мелодія… В одну мить зала засяяла яскравими вогни­ками і ми обачили, що стоїмо біля озера, яке від освітлення здається чарівним і ко­льоровим. Побувавши тут, ви ніколи не забудете тих вражень, які вам подарує ця незвичайна печера. А музика лунаючи у ваших пам'яті та серці, запрошуватиме назад — у Величку.
Мабуть усі, хто відвідав копальні, погодяться з тим, що найдивовижнішим місцем тут є кос­тел, який знаходиться на глибині 300 метрів під землею. Його незвичайність полягає не лише у місцезнаходженні, а й у техніці внутрішнього оформлення. Адже усі скульптури та ікони виконані з солі. Над оздобленням храму працювали художники з різних країн— кожен хотів внести свою часточку в історію Велички.
Ці довершені роботи милують око і душу. Прогулюючись поміж ними, впізнаємо знайомі постаті святих, а то й навіть цілі сюжети зі Святого Письма. Робота над храмом триває й досі, адже фантазія архітекторів невичерпна. Лише недавно була завершена скульптура польського художника Івану Павлу ІІ, який вирішив таким чином ще раз засвідчити святість свого Великого земляка.
Не менш вражаючою є фігура Богородиці з Божим дитятком, історія якої бере свій поча­ток ще з XVIII ст. Це одна з найдавніших пам’яток місцевої архітектури, з якої й починається знайомс­тво з підземним костелом.
Після 2-годинної екскурсії дає про себе знати легка втома, і нам пропонують перепочити у чудес­ному місцевому ресторані, архітектура якого нічим не поступається тому, що ми побачили раніше. Проте вже тут можна відчути легкий подих сього­дення, на що вказує модернове оформлення банкет­ного залу та крихітних магазинчиків поряд. Після того як наша група оглянула усі місцевості копалень та придбала сувеніри на пам’ять, нас ведуть до ліф­тів (які також вказують на те, що ми все-таки жи­вемо у ХXI ст. ), де ми чекаємо на свою чергу, щоб піднятися нагору — на старт нашої казкової подо­рожі. Кількасекундний підйом також залишає море вражень та адреналіну. Здається, що це не ліфт, а машина часу, що на якусь мить перенесла нас у інший час, у країну, де живуть каз­кові герої і відбуваються лише чудеса.
Під вечір приїхали до Вроцлава, де й повинні були зупинитись. Поселили нас у резиденції біля ротонди Св. Франциска, завдяки сприянню отця Павлячека та польської громади. Тут нас тепло, по-домашньому зустріли, нагодували смачною вечерею і ознайомили із графіком завтрашніх екскурсій.

Другий день нашої подорожі був повністю присвячений відвіданню місцевих храмів.
Ранок розпочався службою в українській церкві. Чесно ка­жучи, я сподівалася побачити ту звичну для мене церкву з чи­сленними іконами та вишивками на стінах…Проте це був храм споруджений у польському стилі: високі стелі, колони, незвичні геометричні форми, глиняні статуетки, широкі лавки. І хоч богослужіння відправлялося українською, все для мене було іншим, новим, незвичним.
По закінченні служби усі мали можливість поставити свічки за здоров'я рідних, а також ознайомитися із свіжим номе­ром церковної газети, яку ви­пускає українська діас­пора.
При вході до церкви (у так званому холі) висить стенд, присвячений 60-м роко­винам горезвісної операції «Вісла», внаслідок якої було винищено та репресовано тисячі українців. Для моєї ро­дини це особливо болюча сторінка історії, яка принесла чимало втрат і горя (саме під час цих подій вбито батька мого дідуся — Соху Михайла — прим. авт.). Тому нам цікаво було дізнатися з представлених тут брошур про те, як поляки та українці разом вшановували пам'ять загиб­лих. Приємно, що наша діаспора у Польщі не забуває про Батьківщину, її історію, і так ак­тивно сприяє всьому українсь­кому.
Після прогулянки наша група відправилася в Су­ботку, що недалеко від Вроцлава. Тут нас привітно зустрів місце­вий парох, який і провів нам невеличку екскурсію. Розпочалась вона із відвідин храму Св. Анни.
Ця святиня захоплює надзвичайним поєднанням простоти та стилю. Для її дизайну характерні яск­раво-червоні кольори, відсутність художнього орнаменту на стінах, незвичні геометричні форми та численні гли­няні фігурки святих.
Після того як наша група оглянула храм, послухала легенду про це дивовижне місце та виконала «Під твою милість…» нам запропонували продовжити подорож і здійснити сходження на місцеву вершину. Але перед цим варто було підкрі­питися, тож відправилися на обід. Місце, куди нас запросили польські друзі, важко назвати простим сло­вом «кафе». Невеличка хатинка, зі всіх сторін оточена кольоровими квіточками, заворожу­вала своїм комфортом та домашнім затишком. Привітний господар запросив нас на обід. Тож ми мали можливість поласувати польськими тістечками та оглянути численні фото, що при­крашали стіни цього маленького відпочинкового залу. Представлені світлини свідчать про немалу історію та авторитетність цього місця. І взагалі — вони перетворюють його ще й на музей.
На цьому ж подвір'ї знаходиться маленька дерев'яна церква, точніше — костел. В ньому саме проходила церемонія одруження. Спо­стерігаючи за вінчанням, мені пригадалися усі ті весільні сюжети з американських філь­мів: червона коврова доріжка, молоде по­дружжя перед вівтарем, родичі та гості у ши­роких дерев’яних лавах… а згодом на порозі — подружжя пускає у небо білих голубів. Така собі європейська романтика.
Після вінчання мали нагоду оглянути костел. Особливістю оформлення будівлі є те, що ди­зайн повністю відповідає її місцезнаходженню. Практично кожна деталь внутрішнього ди­зайну виконана із дерева, на стінах і на меблях вирізьблені зобра­ження святих. Незвичайно оформлений і вівтар — його наче трима­ють на своїх могутніх спинах двоє білих ведмедів. А біля вівтаря — невеличка кам'яна брила, в центрі якої знаходиться дивовижний ка­мінь, привезений з Місяця.
Завершилася наша екскурсія гірськими краєвидами та чаюванням у приємній компанії отця Павлячека. А вечір ми повністю присвятили  прогулянкам Вроцлавом.

Недільний ранок. За традицією цього дня група відправляється на святкове богослужіння в Костел Найсвятішої Марії-Панни на Піску (Kosciol NMP na Piasky), де знаходиться чудотворний образ Маріямпільської Божої Матері., який належить не тільки до духовної скарбниці польської культури, але є й частинкою української культури та історії.

За деякими історичними даними він був власністю коронного гетьмана Стані­слава Яна Яблоновського. Пізніше ікона перейшла під опіку отців-капуцинів, а у 1784 р. опіку над образом перебрала на себе громада Сестер Милосердя. Останнім сторожем реліквії був св. Микола Вітовський, який і вивіз її у 1945 році до Польщі (у зв'язку з загрозою викрадення образу московсько-більшо­вицькими окупантами). 2 вересня 1965 року відновлений образ зайняв місце в новозбудованому костьолі у Вроцлаві. До речі, у перенесенні ікони брав участь майбутній Папа римський— Кароль Войтила.

Пройшло чимало років, Україна виборола незалежність… але чудотворна ікона так і за­лишилася у Польщі. І тепер щороку на свято Покрови вона збирає у цьому чудовому храмі українців та поляків, тим самим виконуючи чергову місію — возз’єднання двох народів.
По закінченні урочистої служби нас запросили на невеличке подвір'я поруч, де ми мали змогу поспілкуватися з польськими родичами, друзями, знайомими та зігрітися теплим чаєм. Така приємна, невимушена атмосфера стирає усі кордони. Та й час у веселій компанії минає швидко… Непомітно приходить вечір і час прощатися… Прощатися до наступного року, коли ми усі знову матимемо можливість зустрітися під покровом чудотворного образу Маріямпільської Божої Матері

Враженнями ділилася Катерина Ш.



P.S.

Особливі слова вдячності хочеться сказати Людині, яка все своє життя направила у русло любові, миру, добра…
Людині, яка ні на секундочку не забуває про інших і дбає про те аби в світі було більше щирості, миру і тепла…
Людині, яка зробила нашу подорож незабутньою, цікавою та комфортною…
Людині, яка відіграла неабияку роль у становленні польсько-українських дружніх взаємин… Отцю Павлячеку!


Создан 03 дек 2008



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником